Від мовних заборон до рівноправ’я: європейський шлях і українські реалії
26 вересня, у День Європейських мов, Україна осмислює свій шлях від мовних утисків до прагнення мовного рівноправ’я, аналізуючи сучасні наративи, що оточують українську мову.
Європейський день мов, що відзначається 26 вересня, покликаний підкреслити цінність і неповторність кожної мови на континенті. Однак, шлях до такого розуміння був тернистим, позначеним десятиліттями мовних заборон та репресій. Особливе місце в цій історії займає Російська імперія, яка в усіх своїх іпостасях ставила власну мову в домінуючу позицію, зокрема й в Україні.
Навіть англійська мова, що нині домінує у світі, не досягла цього статусу автоматично. У Британській імперії її поширення супроводжувалося політикою англізації, а на самій території Великої Британії, наприклад, у XIX столітті, вельська мова зазнавала суворих утисків. Урядові звіти того часу називали її “величезною перешкодою для морального прогресу та комерційного процвітання народу”, а за її використання у школах застосовували жорстокі покарання.
Сьогодні ситуація кардинально змінилася. Велика Британія надає вельській мові потужний захист, вона має офіційний статус, а спеціальний мовний комісар стежить за можливістю отримання послуг рідною мовою. У валлійському парламенті депутати вільно спілкуються вельською, усі закони мають однакову юридичну силу двома мовами, а двомовні вивіски та дорожні знаки стали нормою. В Іспанії, де за часів Франко каталонська та баскська мови вважалися “антиіспанським сепаратизмом” і жорстко переслідувалися, нині місцеві мови є співофіційними. Для роботи в певних сферах знання регіональної мови є обов’язковим, а сама Іспанія домагається надання цим мовам статусу офіційних мов ЄС.
Штампи мовної війни: від “кісти” до “якої різниці”
Однак, існують і менш очевидні форми мовного тиску, коли мова не забороняється прямо, а поступово витісняється, перетворюючись на “непрестижну” або навіть “шкідливу”. В умовах “русского мира” саме такий шлях обирається для знищення мов, зокрема української. Ця тенденція проявляється у сучасних мемах про “кісту” від української, “російськомовну щелепу” чи логіку “какая разніца”.
Ці псевдо-наукові твердження, що поширюються у соцмережах, часто висловлюються публічними особами. Політолог Володимир Кулик вважає такі аргументи “недолугими спробами виправдати власну інертність чи зневагу”. Соціолінгвіст Ольга Шевчук-Клюжева додає, що подібні заяви можуть бути спрямовані на привернення уваги або уповільнення природного процесу переходу українців на українську мову, який активно відбувається після 2022 року.
Аргумент про “неправильну щелепу” чи біологічну нездатність опанувати українську вимову є псевдонауковим. Хоча засвоєння мови природно відбувається до 10 років, дорослі також можуть досягти вільного володіння, хоча позбутися акценту буває складніше.
Ще більш небезпечним є міф “какая разніца, на каком языке говорить, лишь бы человек был хороший”. Ця теза, що виникла як спадщина радянської політики, спрямовувалася на утвердження домінуючої ролі російської мови. В Україні, де мовне питання є надзвичайно болючим через травму війни, це поняття набуває нового значення. З одного боку, виникнення української мови як символу порятунку під час окупації, з іншого – складність мовної біографії для переселенців, для яких російська була мовою домашнього спілкування.
У цих умовах держава та суспільство повинні підходити до мовного питання з високою делікатністю. Хоча російська мова як така не перебуває під загрозою, гібридні наративи все ще можуть використовуватися для розпалювання суспільних суперечок. Важливо розрізняти російську мову як мову національної меншини та російськомовність, сформовану історичною політикою русифікації.
День Європейських мов закликає до поваги мовного різноманіття. Україна, відбиваючись від російських мовних атак, повинна підтримувати власну мову, не вимагаючи від інших “викреслювати власну мовну пам’ять”. На всі спроби нівелювати значення мови слід відповідати просто: мова має значення.