Джерело: 1kr.ua
Сергій Петров, сапер-розвідник і ветеран соціально-освітнього проєкту Титани.UA, з перших днів російської агресії боронить українську землю. Його позивний — «Айболіт». Чоловік служить в інженерно-саперному взводі 248-го окремого батальйону разом із бойовим товаришем, ветераном Миколою Михайлецем із позивним «Мартин».
«Нині я разом із “Мартином” у складі саперного взводу перебуваю в зоні бойових дій. До цього, від самого початку війни, ми з ним були в розвідці — він був командиром групи до моменту поранення».
Сергій пройшов Гостомель, Бучу, Чернігів, брав участь у боях на Херсонщині, Запорізькому та Авдіївському напрямках. Отримав два поранення: перше — легке, друге — тяжке. Після лікування сапер повернувся до служби.
Сергій додає:
«Після лікування я повернувся до своєї роти, до свого взводу. Не комісувався, а продовжив нести службу далі».
Розмінування як щоденна рутина
Саперний взвод відповідає за розмінування та мінування позицій.
«Зараз ми — саперний взвод. Проводимо розмінування, мінування позицій, виходимо як групою, так і індивідуально. І під час кожного прильоту, буквально кожного — коли FPV-дрони прилітали — нам доводилось їх розбирати на позиціях так, щоб хлопці не підірвались. Треба було їх нейтралізовувати».
За його словами, роботи буває стільки, що іноді доводиться виїжджати на виклики по кілька разів на день:
«Тільки одне розібрали, приїхали вмитись — уже дзвонять і кажуть: “Там другий приліт, треба їхати”».
Сергій зазначає, що їхня група працює не лише на Херсонщині, а й за потреби може виконувати завдання в інших регіонах:
«На цей час наша зона виконання — це Херсонщина. Якщо десь є проблема, що не хватає саперів, то ми можемо виконувати певні завдання по взаємодії».
Учать дітей рятувати життя
З дозволу командира підрозділу бійці проводять навчання з мінно-вибухової безпеки та домедичної допомоги — для військових, цивільних, дітей.
«Працюємо по прифронтових зонах, де багато залишків боєприпасів і часто трапляються зіткнення. Там, як то кажуть, наочно — і це справді допомагає».
Сергій наводить реальний приклад:
«Після прильоту ракети в готель у Кривому Розі одна дівчинка надала допомогу жінці — зупинила кровотечу підручними засобами, чим урятувала їй життя до приїзду медиків. Коли медики приїхали, кажуть: “Як ти, дитино, не злякалася?” А дівчинка відповіла: “До нас приїжджали хлопці — сапери-титанівці, проводили в нас у ліцеї навчання. І коли стався випадок — я не розгубилася, зробила, як нас учили”».
Титани, які не здаються
Сергій долучився до «Титанів» у травні:
«Якраз 15 травня ми вийшли з оточення на Донецькому напрямку, 26 травня я вже за документами був у підрозділі “Мартина”. А 30 травня я брав участь у зборах “Титанів”».
Окрім навчань, організація допомагає пораненим побратимам. Це проєкт для людей, які тільки проходять шлях відновлення, вони можуть дізнатись про зустрічі, спортивні заняття, можливості перенавчання, створення власної справи та працевлаштування — стати частиною великого ком’юніті, де всі підтримують одне одного за принципом «рівний — рівному».
«Багато хлопців утрачають дух, губляться — ми допомагаємо, підтримуємо своїх побратимів, щоб вони не падали духом. Відкриваємо реабілітаційні центри, приїжджаємо до тих, у кого немає рук чи ніг. Чим можемо — допомагаємо. Підтримуємо їх і морально, і матеріально».
«Вони спілкуються з людьми, з психологами, та й ми самі, як хлопці з війни, усе розуміємо, нам простіше підтримати таких людей і допомогти їм адаптуватись до подальшого життя в суспільстві».
Про Сергія з повагою відгукується його побратим — ветеран та амбасадор проєкту «Титани» Микола Михайлець. Він наголошує: вирішальне значення мають людяність, підтримка й внутрішня стійкість.
«Сергій — це боєць, який ніколи не залишить побратима на полі бою. Ми з ним зробили дуже багато — і до мого поранення, і вже після нього. Він — порядна, чесна людина, досі в строю, продовжує воювати».
Головний пріоритет проєкту, за словами Миколи, — це збереження життя цивільних. Особливо в прифронтових зонах, у школах і ліцеях, де вони проводять заняття з мінно-вибухової безпеки.
«Раз на тиждень ми виїжджаємо на навчання: з мінно-вибухової безпеки, тактичної медицини, кібербезпеки. У нашій команді — дуже різні люди: поліцейські, психологи, волонтери, але 80% — це чинні військові. Дехто з них, як і я, — після поранень. Але ми в строю і власним прикладом показуємо, що найважливіше — це сила духу. Від кожного з нас залежить перемога, від кожної молитви, від кожного донату».
«Українське братство» — завжди поруч
Сергій також є засновником громадської організації «Українське братство». Вона виконує волонтерські завдання як у зоні бойових дій, так і під час надзвичайних ситуацій у мирних містах.
«Їздимо і в зону бойових дій. Наприклад, коли на Херсонщині були підтоплення, теж туди виїжджали, допомагали. І коли в місті трапляються ракетні влучання — через пів години ця організація вже на місці. Допомагають рятувальникам, поліції, медикам — витягують з-під завалів людей, докладають зусиль в організації процесів і надають первинну медичну допомогу».
Бойовий побратим — пес Лорд
Сергій має ще одного незамінного друга:
«Лорд — це такий бойовий собака. Коли нас із Херсонського напрямку перекинули на Запорізький, там були розбиті позиції та редути, і його господар загинув… Він спочатку підходив до мене, потім почав ходити зі мною і в окопи, і скрізь».
«Коли нас перекидали на Донецький напрямок, він побачив, що я пакую машину, і став поруч, а позаду нього — уся його зграя. Я відкрив двері й кажу: “Ти зі мною чи з ними?” — він застрибнув у машину. І от 600 кілометрів проїхав зі мною до Донецька, там півтора року був поруч. А потім ми повернулися сюди, і вже рік він тут, із нами з “Мартином”. Він спить із нами, їсть із нами. Ось я зараз з вами говорю — а він сидить біля ніг, не відходить. Мій друг».
Про втому, рідних і підтримку
За плечима Сергія — служба в АТО. Попри роки досвіду психологічне навантаження дається взнаки. Родина військового — у Києві.
«Загалом, як то кажуть, уже звик, призвичаївся. Тим більше, що у 2015–2016 роках я був в АТО — два роки там, потім була перерва три роки, і вже тут три, грубо кажучи. Є втома, відчувається — втома психологічна, емоційна».
«Мої дітки живуть у Києві — обидві доньки й онук там. За кордон їхати не захотіли. Я відправляв усю родину — ніхто, усі відмовились. Зять воює, дівчата самі з онуком. Онук — за старшого».
Сергій вважає, що війна має закінчитися справедливо — перемогою і поверненням усіх українських територій.
«Це має закінчитись, і закінчитись так, як потрібно нам. Я підтримую погляд наших людей: повернути Україну до кордонів 1991 року».
Здійснено за підтримки асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та Amediastiftelsen у межах реалізації проєкту «Хаб підтримки регіональних медіа». Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
