По батькові: не лише форма, а відбиток історії
В Україні активно обговорюється можливість надання громадянам права відмовитися від по батькові в офіційних документах. Ініціатива, що набула форми петиції до уряду, має на меті внести зміни до законодавства, які б дозволили повністю вилучати по батькові за бажанням особи. Нинішня норма дозволяє лише зміну, але не повну відмову, що може створювати незручності, пов’язані з особистими чи сімейними обставинами, а також ускладнювати оформлення документів за кордоном.
На перший погляд, “ім’я, по батькові, прізвище” (І.П.П.) видається незмінною частиною української ідентичності. Проте, чи завжди це було так? Чи були Богдан Хмельницький чи Степан Бандера “Михайловичем” та “Андрійовичем” з народження? Коли ж виникла знайома нам абревіатура І.П.П.?
“Отчество” як маркер соціального статусу: шлях від Московії до імперії
На Московії, а згодом у Російській імперії, по батькові (“отчество”) стало потужним інструментом бюрократії, фактично привілеєм, що відзначав соціальний статус. Процес утворення та присвоєння по батькові був суворо регламентований. Московські царі, а згодом імператори, видавали укази, що визначали, хто і в якій формі міг використовувати патронімічне ім’я.
Імператриця Катерина II, спираючись на “Табель про ранги” 1722 року, запровадила диференційовані форми по батькові залежно від класової приналежності. Чиновники перших п’яти класів мали право на закінчення “-ович” чи “-євич”, тоді як представники шостих-восьмих класів отримували “-ов” або “-ін”. Особи, які не належали до дворянського стану, залишалися без патронімічного імені.
Важливо зазначити, що патронімічні форми існували в багатьох культурах, зокрема українській, білоруській, польській та скандинавських. Однак, Російська імперія трансформувала цю традицію, перетворивши патронімічне найменування на формалізований соціально-адміністративний елемент повного імені.
Гетьман Хмельницький: “Михайлович” чи символ імперської традиції?
Енциклопедія історії України подає ім’я Богдана Хмельницького як Богдан (Зиновій-Богдан) Михайлович Хмельницький. На сьогодні ми сприймаємо цю форму як невід’ємну частину його особистості. Однак, “Михайлович” не завжди був обов’язковою складовою його імені в сучасному розумінні. У документах XVII століття його часто називали лише ім’ям та прізвищем, або титулом. У тогочасних реєстрах та дипломатичному листуванні він фігурував як Богдан Хмельницький, Гетьман Війська Запорозького.
Поступово, у російській історіографії XIX століття, форма “Богдан Михайлович Хмельницький” стає звичною. Видатних діячів української історії все частіше іменували за трискладовою формулою, де ім’я з по батькові на “-ич” було обов’язковим для підкреслення статусу. Наприклад, Микола Костомаров у своїй праці “Богдан Хмельницький” (1850-ті роки) використовує форму “Богдан Хмельницький Михайлович”.
Григорій Сковорода: гра з патронімічними формами
Філософ Григорій Сковорода також не був послідовним у використанні по батькові. У своїх листах латиною він підписувався як Gregorius Sabbin або Gregorius Skoworoda. У листуванні з учнем Михайлом Ковалинським інколи з’являється форма “Савич”. Однак, цікавим парадоксом є те, що Сковорода також використовував форму “Варсава” (“син Сави”), підписуючись у творі “Благодарний Еродій” (1787) як “Григорій Варсава Сковорода”. Це свідчить про свідому гру з патронімічними формами, а не пасивне носіння. Сучасне “Григорій Савич Сковорода” – це вже результат пізнішої традиції іменування.
Більшовицький шлях: уніфікація І.П.П.
Після жовтневого перевороту 1917 року, більшовики, ліквідувавши станівi привілеї, зберегли модель по батькові, поступово поширивши її на всіх громадян. Нові органи реєстрації актів цивільного стану (РАГСи) почали фіксувати ім’я, по батькові та прізвище кожного громадянина. Згодом, з введенням єдиної паспортної системи, графа “По батькові” стала обов’язковою. Положення про паспорти 1940 року закріпило бюрократичний алфавітний порядок: Прізвище – Ім’я – По батькові (П.І.Б.), перетворивши його на універсальну форму офіційної ідентифікації.
“Пан” проти “по батькові”: радянська пропаганда на Західній Україні
Після Другої світової війни, приєднання західноукраїнських територій до СРСР поставило радянську владу перед проблемою невідповідності місцевих традицій. На Галичині традиційними зверненнями були “пан” і “пані”, тоді як радянська ідеологія наполягала на “товаришу” та по батькові. Пропагандистські матеріали, що з’являлися у газетах, зокрема у “Радянському Львові” (1946), намагалися переконати населення, що по батькові є “питомо українською формою імені”, а не запозиченням.
Степан Бандера та Андрій Мельник: “постсовєтська” ідентифікація
У 2020 році Степану Бандері було присвоєно звання Героя України з формулюванням “Степаном Андрійовичем”. Це, по суті, бюрократичний курйоз. Бандера, народжений в умовах Австро-Угорщини, а згодом – Другої Речі Посполитої, не мав офіційної форми по батькові. У його документах, як і в документах його сучасників, графа “по батькові” була відсутня. Курйоз виник через те, що сучасна українська державна нагородна система та діловодство спираються на радянські цивільно-правові шаблони, де П.І.Б. є неподільним елементом ідентифікації.
Схожа ситуація склалася і з Андрієм Мельником, якого під час урочистого перепоховання в Україні було внесено до реєстрів як “Атанасовича”. В українських версіях Вікіпедії Степан Бандера також фігурує як “Андрійович”, на відміну від багатьох інших мовних версій, де він просто Степан Бандера.
Чи готові українці відмовитися від “по батькові”?
По батькові стало глибоко вкоріненою частиною ідентичності багатьох українців, настільки звичною, що звертання на ім’я та по батькові досі переважає в багатьох професійних середовищах. Радянська система не просто закріпила цю форму, але й перетворила її на соціальну звичку.
Юрій Шевельов згадував, що навіть серед українських емігрантів перших повоєнних років, які належали до МУРу, звертання на ім’я та по батькові було поширеним, за винятком Євгена Маланюка, який наполягав на зверненні “пан Євген”. Це свідчить про глибоку інтеграцію українського суспільства в російське імперське, а згодом радянське соціальне та адміністративне середовище.
Однак, оголошувати по батькові виключно “російським” реліктом було б спрощенням. Важливо враховувати, чи було воно частиною самоідентифікації конкретної людини та чи відповідало культурі середовища, в якому вона жила. Для радянської людини 1970-х років це могло бути природною частиною імені, але для українського козака XVIII століття чи діяча УНР в еміграції ситуація була зовсім іншою. Головне питання полягає в тому, чи не наклали ми заднім числом звичну нам адміністративну форму іменування на багатовікову українську історію.