На пам’ятнику сержанту Роману Димничу викарбувано слова, що вражають своєю глибиною та жертовністю: «Я мав сім’ю, дім, роботу, друзів, плани, мрії. Але настав час, коли найважливішим стало майбутнє України». Ці рядки — не просто напис, а свідчення незламного духу українського воїна, який віддав життя за свою Батьківщину.
### Позивний “Скіф”: історія життя і боротьби
Сьогодні ми сидимо в затишній кав’ярні з Олесею Димнич, дружиною загиблого сержанта Романа Димнича. На ній — футболка з написом «дружина Скіфа», поверх якої — чорна сорочка її чоловіка, який загинув у січні 2024 року на Харківщині. «Скіф» — його позивний, що став символом його незламності та бойового духу. «Коли мені холодно, я одягаю чоловікову сорочку. І мені одразу стає якось так тепло, наче він поряд і обіймає мене», — ділиться Олеся, тримаючи в руках нагороди чоловіка та фотоальбом, створений на його пам’ять.
На столі перед нею — світлини, що зберігають найцінніші моменти їхнього спільного життя. Фото, де Роман із донькою, свідчить про його глибоке материнське почуття. «Це єдиний раз, коли вони разом поїхали на море. Так гарно тоді провели час… А тут – із побратимами. Бачите, який високий, гарний. І завжди у захисті – із шоломом, бронежилетом», — розповідає Олеся, з сумом відзначаючи, що світлин дуже мало. Роман, як і багато інших воїнів, рідко надсилав фото, зосереджуючись на службі.
Серед нагород Романа — відзнаки «Ветеран війни», «За оборону рідної держави», «За заслуги перед Буковиною», «На славу Чернівців» та медаль «За військову службу Україні». Однак, як зітхає Олеся, слова його матері найкраще передають справжню ціну цих відзнак: «Не треба нам нагород, поверніть нам Романа».
### Патріот за покликанням: від мирної професії до військової служби
Роман Димнич народився 3 листопада 1974 року на Буковині. Здобувши чотири освіти — медичну, біологічну, історичну та економічну — він працював у Чернівецькій санепідемстанції, а згодом — головним державним інспектором відділу з питань гігієни праці. Його глибока любов до історії України та українознавства сформувала його як свідомого патріота.
Історія його військової служби почалася ще у 2014 році. Тоді, нікого не попередивши, він пішов до військкомату, але за станом здоров’я його не взяли. «Я запитувала: “Ромо, як? Дитині два роки. А я?”. Він відповів: “Це мали зробити наші батьки. Вони цього не змогли, у них не було того рівня свідомості. І це маємо зробити ми, щоб не довелося нашим дітям”», — пригадує Олеся його слова, які вражають глибиною відповідальності перед майбутніми поколіннями.
З початком повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року, Роман не вагався. Ще вранці, поки дружина збиралася на роботу, він прочитав новини, зібрав необхідні речі й пішов до військкомату. Незважаючи на проблеми із серцем, його рішучість була незламною. «Якщо мене не візьмуть офіційно, сяду на потяг і просто поїду в Донецьк», — сказав він дружині, демонструючи свою готовність йти до кінця.
Роман служив у десантно-штурмових підрозділах, а потім у 202-му окремому батальйоні 103-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. Він був бойовим медиком роти вогневої підтримки, пройшов бої на Донецькому та Харківському напрямках. Свою службу він описував коротко, аби не хвилювати рідних, пишучи: «Привіт, у мене все добре».
### Чекання, втрата та пам’ять
Особливо тяжкими були періоди, коли зв’язку не було тижнями. Під час боїв, коли військові не могли вийти з позицій, перебивалися переправи, рідні отримували лише короткі повідомлення або смайлики від побратимів. «Ми хоча б раз на тиждень бачили смайлик від чоловіка. Я тоді переконувала себе, що все добре. Коли він був живий, я чекала, що він вийде на зв’язок, повернеться з позиції. А коли його не стало, зрозуміла, що ті тижні очікування були щасливими, бо ти ще чогось чекала», — ділиться Олеся.
Роман загинув 18 січня 2024 року в селі Кислівка на Харківщині внаслідок ураження ворожим дроном. Про смерть чоловіка Олеся дізналася під час онлайн-уроку. Повідомлення від побратима стало гірким підтвердженням: «Нам дуже шкода. Прийміть найщиріші співчуття. Рома був великою людиною, воїном».
Найважче для Олесі — бачити, як донька переживає втрату батька. Після загибелі тата дівчинка довго не могла говорити про свої почуття. Уперше вона розридалася на могилі батька, сказавши: «Тато мене вчив завжди казати правду і дотримуватися слова. Але ж він мені обіцяв повернутися з війни. І не дотримав слова».
Олеся підкреслює, наскільки суспільство не завжди вміє спілкуватися з родинами військових. «Найболючіше — бачити, як дитина приходить зі школи й плаче, бо інших дітей привіз тато, а її — ні. А ще хтось може запитати: “А що, у тебе немає тата?”. Ще можна зрозуміти, коли це запитує дитина. Але коли таке говорить доросла людина: “Чому ви його не зберегли? Чому ви його відпустили?” — це взагалі не вкладається в голові», — розповідає вона, закликаючи до обережності та розуміння.
Пам’ять, що дає сили
Попри біль втрати, Олеся продовжує працювати вчителькою, передаючи дітям не лише знання, а й любов до України. Їй допомагають донечка, свекруха, учні, яких вона називає «моїми сонечками». Вона вчить дітей не дивитися російських мультфільмів, не слухати російської музики, пояснюючи, що росіяни — вороги. «Ми маємо розповідати дітям про війну. Так, робити це делікатно, зважаючи на їхній вік, але не замовчувати», — переконана вона.
У їхній школі з першого класу звучить гімн України, проводиться хвилина мовчання. Діти знають про куточок пам’яті, присвячений батькові Олесі та всім полеглим захисникам. «Я пояснюю їм, що вони мають навчатися, аби згодом відбудувати країну. Росія занепаде, а Україна процвітатиме, бо за це вже заплачено надто високу ціну. Мій чоловік віддав життя за те, щоб ми ходили у вишиванках, співали колядки, розписували писанки, святкували Святвечір. За те, щоб ми були нацією. І наша місія – це зберегти», — говорить Олеся Димнич.
На пам’ятнику Романа Димнича встановлено дві світлини: у військовій формі та у вишиванці. Напис, над яким пані Олеся довго думала, став втіленням його суті: «Я мав сім’ю, дім, роботу, друзів, плани, мрії. Але настав час, коли найважливішим стало майбутнє України». Вона часто звертається до чоловіка подумки, відчуваючи його підтримку: «Він – наш ангел…»