100-річчя Богдана Гаврилишина: спадщина візіонера, що змінив світ
19 жовтня українці вшановують століття від дня народження Богдана Гаврилишина – видатного економіста, громадського діяча, мецената та далекоглядного мислителя. Його шлях – це історія неймовірного шляху від примусових робіт у нацистській Німеччині до вершин міжнародної арени. У 18 років, опинившись у таборі для біженців, він зумів завершити гімназійну освіту, а згодом, здобувши вищу освіту в університеті Торонто, побудував блискучу кар’єру за кордоном. Гаврилишин очолював Міжнародний інститут менеджменту в Женеві, був активним членом Римського клубу та співзасновником Світового економічного форуму в Давосі. Після понад чотирьох десятиліть життя за межами України, він повернувся на батьківщину, присвятивши себе розбудові незалежної держави.
Напередодні столітнього ювілею, кореспондентка Укрінформу поспілкувалася з донькою Богдана Гаврилишина, Патрицією, а також із Петром Гаврилишиним, дослідником життя видатного економіста, та відвідала музей, присвячений його пам’яті у Коропці на Тернопільщині.
Випробування долі та шлях до знань
Богдан Гаврилишин народився 19 жовтня 1926 року в мальовничому селищі Коропець на Тернопільщині. Важливу роль у формуванні його особистості відіграли батьки. “Найбільш ключовою постаттю для мого батька була його мама Теодозія, яка його безмежно любила і вірила в нього. Для кожної дитини найважливішою є мамина безумовна любов. Батько Дмитро завжди підштовхував його до освіти, що теж було надзвичайно важливо, бо допомагало рухатися вперед”, – згадує його донька Патриція Шморгун-Гаврилишин.
Дмитро Гаврилишин, батько Богдана, був людиною з активною життєвою позицією, яка займалася сільським господарством та бізнесом. Переживши жахи Першої світової війни, де служив унтер-офіцером австрійської армії, він усвідомив ключову роль освіти для розвитку українського народу. Цей досвід сформував його прагнення надати своїм дітям якомога вищу освіту. Богдан навчався у гімназіях Бучача, Чорткова та Дрогобича, демонструючи ранній інтерес до знань.
Родина Гаврилишиних виховувала дітей у дусі патріотизму та активної громадянської позиції. Це позначилося на долі братів Богдана. Старший, Михайло, був відрахований з комерційної академії за політичну діяльність. Середній, Мирослав, учасник ОУН, був заарештований у справі “59-ти”. Сам Богдан, у 17-річному віці, опинився на примусових роботах у Німеччині за агітацію за вступ до УПА. Пізніше батько та старший брат також опинилися в Німеччині, де возз’єдналися. На жаль, доля Мирослава обірвалася трагічно – його було відправлено до Сибіру, де він загинув у 1944 році. Мати, Теодозія, все життя чекала на сина, не знаючи про його загибель, і померла в середині 1950-х років.
Шлях до успіху: від лісоруба до лідера
У таборі для біженців Богдан здобув середню освіту, а згодом, отримавши шанс, емігрував до Канади. Спочатку працював лісорубом, а потім переїхав до Торонто, де знайшов роботу в готельному барі, що належав українцям. Паралельно він наполегливо готувався до вступу в університет, розуміючи, що освіта – це ключ до зміни життя.
“Коли він складав вступний іспит, то був останнім за результатами, але коли закінчував університет у Торонто, був першим серед випускників”, – підкреслює історик Тетяна Гаврилишин. Його успіх був настільки вражаючим, що одна з газет опублікувала статтю на першій шпальті під заголовком “Лісоруб і біженець прийнятий до Університету Торонто!”, що стало справжньою сенсацією.
Після здобуття ступеня магістра інженерії-механіки, Богдан Гаврилишин повернувся до компанії, де працював лісорубом, але вже на інженерній посаді. Він активно займався громадською діяльністю, зокрема у Пласті. Завдяки своїм здібностям до дебатів, його обрали єдиним делегатом від Канадської асоціації молоді на конференцію Світової Асамблеї молоді в Дакарі, де він налагодив численні корисні зв’язки.
Згодом його запросили на роботу в корпорацію “Алкан”, де він проявив себе як відповідальний працівник. Це призвело до його відрядження на оплачуваний річний курс до Центру навчання менеджменту в Женеві. Після закінчення, у 1968 році, він очолив цей заклад, який згодом став Міжнародним інститутом менеджменту, і керував ним протягом 18 років.
У 1976 році Богдан Гаврилишин здобув ступінь доктора економіки в Університеті Женеви, захистивши дисертацію про навчання дорослих, зокрема топ-менеджерів. Ця подія стала довгоочікуваною для його батька Дмитра, який, незважаючи на хворобу, дожив до цієї звістки.
З 1988 року Богдан Гаврилишин присвятив себе роботі на благо України. Він був радником президента Леоніда Кравчука, прем’єр-міністрів Віктора Ющенка та Анатолія Кінаха. У 1989-1990 роках він заснував у Києві Міжнародний інститут менеджменту, який став першою бізнес-школою на пострадянському просторі. Він також створив консультативно-дорадчу раду при Верховній Раді України, до складу якої увійшли відомі іноземці, для допомоги у розвитку українського парламентаризму. У 2009 році заснував Благодійний фонд Богдана Гаврилишина, місією якого стала підготовка нової генерації молодих українців, здатних трансформувати країну.
Богдан Гаврилишин пішов з життя 24 жовтня 2016 року в Києві. Його прах був похований на могилі матері у рідному Коропці. За вагомий внесок у розвиток України та міжнародний авторитет, його було нагороджено Орденом Свободи.
Спадщина, що надихає: родинні цінності та благодійність
Справу Богдана Гаврилишина продовжують його дружина Леоніда, син Леслі та доньки Патриція і Христина. Патриція Шморгун-Гаврилишин, яка мешкає в Україні, разом із чоловіком Джоном заснували благодійний фонд MoveUkraine, реалізуючи масштабні проєкти для військовослужбовців та внутрішньо переміщених осіб.
“Перше, що спадає на думку, це наша домашня рутина. Ми завжди обідали й вечеряли разом. Тато приїздив з роботи на обід, і за столом ми обговорювали все: він розпитував нас про навчання, ділився новинами з роботи, пояснював економічні поняття зрозумілою мовою. Увечері також збиралися разом. А коли ми ставали старшими і хотіли поговорити про щось серйозне, він завжди знаходив час, ставився до наших потреб дуже уважно”, – з теплотою згадує Патриція.
Важливу роль у формуванні світогляду Патриції відіграла поїздка до Індії з батьком у 15-річному віці. “Я побачила неймовірну бідність, усвідомила, як співіснують багатство і крайня нестача. Тато тоді сказав: “Ти живеш у дуже багатій країні, але весь світ так не живе”. Ця поїздка сформувала мене як людину, для якої благодійність є вагомою частиною життя”, – ділиться вона.
Вже у 16 років Патриція почала підтримувати хлопчика з Болівії через волонтерську організацію. Після повномасштабного вторгнення, разом із чоловіком, вони створили фонд “MoveUkraine”, який збудував реабілітаційні центри для військових, житло для переселенців та відремонтував дитячу лікарню. “Усе це – спадщина нашого батька, який вчив нас відповідальності та цінностям, що виховувалися з дитинства”, – зазначає Патриція.
Музейна спадщина та філософія життя
У рідному селищі Богдана Гаврилишина, Коропці, діє кімната-музей, присвячена його пам’яті. Тут зберігаються особисті речі, щоденники, фотографії, робочий стіл, гітара, з якою він любив грати, валіза, з якою приїхав до Канади, та закордонний паспорт. Нещодавно тут відкрили його відпочивальню, яка відтворює атмосферу його робочого простору.
На стінах музею розміщені цитати Богдана Гаврилишина: “Думати глобально, діяти локально”, “Усе, що я зробив у житті, я починав із мрії”, “Світ великий, а Україна в нім одна”. Його філософія життя полягала у гармонії, навчанні, мріях та діях. Він закликав українців “буйно мріяти і вірити у свої сили”.
Найбільшою мрією Богдана Гаврилишина було бачити Україну успішною, суверенною та багатою державою. Цій меті він присвятив останні 30 років свого життя, працюючи на рідній землі. Його спадщина – це натхнення для майбутніх поколінь, нагадування про важливість освіти, відповідальності та віри у власні сили для творення кращого світу.